«Господи, забери мене з цього пекельного місця!» – я повторювала ці слова безмовно, стиснувши зуби і нерви, намагаючись просто механічно заповнювати невпинний потік документації. Просто якісь знову висмоктані з пальця проблеми на рівному місці, якась дрібна інтрига і якийсь черговий безпідставний скандал.

Я намагалася дистанціюватися від цього всього і зберігати внутрішній

А на завершення святого Великого посту і на порозі світлого Воскресіння Христового я б хотіла поговорити про ще одну забуту чесноту, яка дуже полегшує спокійне сприйняття життя, оточуючих людей, проживання складних життєвих етапів та подолання труднощів.

Я вже згадувала мою прабабця – наш духовний орієнтир і фундамент нашого роду. «Дітоньки! Так

Останнім часом я багато писала про різні пристрасті, які киплять у мене в житті і у душі. Мої проблеми збільшилися з такою інтенсивністю, що я, від надлишку закипання, писала, і писала, і писала… І це було для мене непогано… Писати – завжди покращує мій стан… Мені сподобалася моя надлишкова творча

Трапився якось у моєму дитинстві… один кумедно-сумний випадок. Я чула цю історію так часто, що вже не знаю, чи це – лиш спогад мами, чи все-таки памʼятаю її сама. А було воно так.

Мама читала мені «Дюймовочку». Читала виразно, з інтонацією – хотіла виховати емпатію. (Взагалі я не знаю, чи існує

Хто стежить за новинами мого життя і блогу, знає: цього літа у нас сталося поповнення сімʼї – з України у Німеччину до нас перебрався наш улюблений котик Оранж. Я вже писала про його неймовірну подорож і про мої спроби дресирування після кількарічної розлуки… А зараз я хочу розповісти про його

Я прокинулася у солодкому сні.

Мені наснилося, що я танцюю танго.

Ось я стою у очікуванні… Ось він підходить… Ось бере мене за руку і торкається талії… Ось ми рухаємося прекрасно-ритмічно-синхронно… Наче вирізьблені статуетки по дні музичної скриньки…

І як лиш моя голова уві сні може відтворити те, що їй не вдається зробити

У минулий четвер ковдра пухнастого снігу встелила Берлін. А я несподівано помітила, що мені від цього «ніяк». Що неабияк мене здивувало: я дуже люблю сніг.

Я добиралася до клієнтки півтора години громадським транспортом. Зазвичай – швидше, але випав сніг, і мені трохи не повезло. Перед тим з 8:30 я була у

Світанок 31 грудня. О 4-й ранку (чи правильніше сказати, все ще довгої зимової ночі) мене розбудив божевільний крик і блакитне сяйво від поліцейської машини. Я навіть не стала визирати у вікно, що там таке трапилось… Цей крик – замість тисячі слів… Одразу зрозуміло: у наш далекий від світського престижу район

Мій божевільний 2025 добіг кінця. Я так боролася, так боролася… І, здається, я боролася, щоб попасти із вогню у полумʼя. Але це, мабуть, щоб загартуватися. І взагалі: проміжна станція – це ще не кінець.

Я продовжую наполегливо вчитися жити. Котрий рік поспіль вчуся, вчуся і ніяк не навчуся!.. Складається враження,

Іноді я відчуваю себе принцесою, яку ніхто не врятував. Принцесою, до якої не дійшов її благородний лицар, бо відмовився проживати своє життя. Принцесою, яка так довго сиділа у своїй вежі, що втратила надію бути врятованою, і мусила рятувати себе сама.

Під Новий рік я роками мала традицію – переглядати Шрека. Мов